PJ від кіноТріумфальна хода чарівного кошлатого товстуна з Нової Зеландії у величезних окулярах триває. 

Заздрісники згризли не один дистанційний пульт від заздрощів, а шанувальники протерли не одну пару джинсів у м’яких кріслах усіх кінозалів світу. Сам Містер Успіх повіз не одну золоту статуетку додому, і напевно націлився своїм хижим поглядом на дюжину таких же статуеток — у планах уже два нові фільми в ролі режисера та продюсера. Загалом, Голлівуду продовжують снитися фантастичні сни про злих і не дуже чудовиськ, казкових красунь, а приголомшливі каси фільмів Пітера Джексона багатьом не дають спокою…

Що вдієш, якщо і я опинився в мегасписку не стільки шанувальників таланту, скільки людей, котрі шанують ось цей тонкий кон’юнктурний нюх і чуття, а головне — цю мертву хватку в битві за успіх. Очевидно, Джексона мама в дитинстві напувала не молоком, а настойкою з паперової капусти. 

Чергову бомбу Джексон заклав наприкінці 2005 року — воскресив улюбленця поважної публіки Кінг Конга. Будучи при здоровому глузді та тверезій пам’яті, ми звісно, розуміємо, що будь-який витвір Пітера Джексона довіку тепер привертатиме до себе інтерес. Важливо, щоб цей інтерес усе з тим же азартом підкріплювався твердою монетою — переконаний, що на більше продюсери Universal і не замахуються. 

А от що цікавить дивака Джексона? Ех, не став би з плоскою впевненістю стверджувати, що це тільки гроші! Дядько він непростий, ох який непростий. Мені б із ним поговорити годинку-дві, глядиш, і вивідаю якийсь секретик про те, як із трешівського малобюджетного збурювача спокою провінційного містечка десь посеред океану стати повноцінним мастодонтом кіноіндустрії з усіма звідси випливаючими рахунками в банку!

У навколокіношному світі прийнято вважати, що Пітер Джексон не любить і не вміє говорити багатоскладно і, якщо завгодно, вишукано. Це людина «прямого слова», котре задовольнить радше допитливого шукача істини, ніж лінгвістичного франта. Єдине, що цікавить Джексона-оповідача — це предмет розмови і ніякі словесні па не здатні відволікти й відвернути його від серцевини розмови. У цьому плані серед західних і американських журналістів існує думка, що розмова з Пітером Джексоном — гранично проста і нехитра справа. Однак мій останній сеанс астральних чаювань у паралельних мережних галактиках зміцнив мене в думці, що у кожного з нас є свій бар’єр, якщо завгодно — межа збагненності, така червона фінальна лінія, за котрою суцільне обожнювання і необгрунтована довіра, або в противному разі — повне неприйняття.

У Голлівуді існує розхожий жарт на тему поганого зору хорошого режисера. Режисер, чиї очі завжди сховані за товстими стеклами окулярів, втім, ясно бачить свої картини. Як же це художник-візуаліст може бути не просто професійно придатним, а й феєрично успішним, будучи при цьому слабкою на очі людиною. Зрозуміло, це не більш ніж тонке жонглювання цілком звичними явищами. Тим не менш Джексон, як правило, натягнуто коректно реагує на подібні запитання.

Вже й не знаю, хто був таким уважним і дотепним, що примітив і побудував цей асоціативний ряд — режисер за товстим склом окулярів… Мені він здається не більш ніж просто цікавим.

Мені взагалі не до кінця ясна ця формула магічності кіно. Одне я не піддаю сумніву — колективність, командність цього виробництва. Я сприймаю себе як фінальний фільтр. Усе, що так чи інакше починається, розвивається і закінчується у фільмі, відбувається саме так і точно тоді, коли я думаю: це непогано б дивилося з глядацького залу. Так, якби цей фільм знімав хтось інший, і я оцінив його роботу на відмінно. Я завжди дивлюся на свою роботу ніби з боку. Я намагаюся робити фільм, який мені сподобався б, але водночас я відкритий думці інших. Мені необхідна величезна команда людей, котрі повинні мені допомагати. Зазвичай усі намагаються підтримати одне одного і кожен радий додати щось своє. І мені здається, що саме в тому й полягає робота режисера, щоб зібрати всі можливі ідеї і на їхній основі визначити відвідне до моменту рішення. Моя робота режисера закінчується там, де підключається маркетинг — я зробив усе що міг, щоб фільм удався, а потім його долею займуться інші.

Ви ніколи не замислювалися про жанрові стовпи? На цю тему задуматися в нашому поважному віці, колеги, уже не завадило б. Отже, на чому, як ми думаємо, тримається такий жанр, як фентезі? Сюжет, тонка гра акторів і драматизм розповіді відпадають відразу. Хороший кастинг, філігранна графіка і… вмілий монтаж — ось три стовпи жанру фентезі, переконаний автор. На зорі моєї творчої юності мене завжди непокоїло питання: як же можна кадр за кадром, у який вкладено титанічну працю знімальної групи й акторів, при монтажі так нещадно різати? Адже це ж, із дозволу сказати, певною мірою безцінний матеріал… З роками моя наївність перевтілилася в робочий інтерес — як зрозуміти, що різати, а що ні? Кому як не мастодонту жанру знати відповідь на запитання: чому у фінальній версії фільму я так і не побачив сцени на пляжі з трейлера.

Певною мірою це радше інстинкт, ніж набута навичка. Я сказав би, що описати будь-які правила монтажу було б неможливо, оскільки вони не очевидні і багато в чому суб’єктивні. Якби Кінг Конга монтував інший режисер — це був би інший фільм. Просто я виношував ідею цієї картини вже дуже і дуже давно. Я носив у своїй голові образи й ідеї довгі роки. Як на мене, це не було так уже й складно. Значно складніше було пізніше, у момент монтування матеріалу визначитися з тим, що необхідно, а що — ні. Мені увесь час хотілося знову переглянути фільм у моїй голові — оскільки він мені подобався — і втілити його в іншому вимірі, на кіноплівці. У результаті у фільмі є пара сцен, які зовсім не ввійшли в кінцеву версію. А є сцени, котрі ми невпинно чистили цілі тижні, а фільм все’дно розтягся на три години… Так сталося і зі сценою на пляжі. Із самісінького початку була важливою сценою для анонсового трейлера, а потім… якби все, що ми зняли, увійшло у фільм, це була б чотиригодинна стрічка.

Ми сподіваємося випустити в середині цього року DVD із усіма сценами, що не увійшли у фінальну версію, і тоді ви зможете побачити все на власні очі. А поки Universal, певне, навчені досвідом «Володаря кілець», хочуть визначити для себе, що ж має бути на цьому спеціальному виданні DVD. Я впевнений, що включу туди сцени з динозавром.

Кіно — це апогей кількох видів мистецтва. Це процес, де режисеру, звісно, дана влада, але водночас йому доведеться змиритися з тим, що у когось із суміжних діячів мистецтв теж є своє бачення матеріалу.

Говард Шор — мій давній друг, й іншого композитора для фільму «Кінг Конг» я не уявляв. І тільки в процесі роботи я усвідомив, що наші почуття сприйняття цього фільму занадто різнилися. І тоді, повторю, будучи друзями, ми вирішили, що буде краще не ставати надалі на цей шлях і не повертатися до теми співробітництва над цим фільмом. А Джеймс Ньютон Говард був композитором, якого ми всі дуже поважали. До того ж ми дуже раді, що нам вдалося віддати данину поваги і Максу Штайнеру — композитору оригіналу 1933 року — і використати щось із його спадщини.

Головні герої — головний геморой. Що робити з примхами касових акторок, на присутності яких так наполягають продюсери? І що робити з Кінг Конгом, щоб він не завалив усю картину?

Наомі Уоттс була нашою єдиною кандидатурою. В основному тому, що їй якимось незбагненним чином вдається бути природною. Коли вона плаче в кадрі, то це значить лише одне — їй погано цієї миті. Їй віриш, вона органічна і чудесна. Їй дуже допомагав Енді Серкіс: щоразу, коли в кадрі вона дивиться на Конга, у житті — вона дивиться на Енді. А з Конгом ми, звісно, намучилися. Ми довго думали, хто він: чудовисько чи відсутня ланка в ланцюжку еволюції? Спочатку ми думали зробити його просто горилою і повадки запозичити у звичайної тварини. Для цього Енді навіть вивчав горил кілька тижнів у природних умовах… Тож більшість повадок Конга у фільмі взято у горили, але над емоційністю довелося попрацювати. Адже горили, як вони дивляться, як виражають свої бажання — малоемоційні істоти, що нас не влаштувало б у Конзі. Однак його надмірна кмітливість теж ні до чого — потрібно було домогтися поєднання симпатії глядача до Конга й усвідомлення його небезпеки. Це було цікаво, знайти цей баланс між співчуттям і страхом перед непередбачуваністю величезної тварини. 

Дедалі частіше в наші дні режисери мають справу не з польотом власної фантазії, а з її польотом у рамках запозиченої історії. Хитрощі адаптації і пошук своїх знахідок у рамках матеріалу — яке це?

Головним було змусити людей повірити в Конга наново. Якщо оригінал (1933) і його сіквел (1976) уже розкладений глядачем на кадри, то в наш римейк необхідно було вкласти нову суть, як мінімум створити нового абсолютно реалістичного Конга. З перших хвилин фільму ви або повірите йому, або ні. У нашому разі це повністю залежало від реалістичності головного героя. І в цій роботі мені було складніше, ніж із Горлумом у «Володарі кілець». Найскладніше було самого себе змусити повірити в те, що ми витворимо на світ нового, досі небаченого і виняткового, Кінг Конга — істоту, здатну викликати настільки полярні почуття, як симпатія і страх.

У цьому місці своєї допитливості я дійшов до червоної межі зрозумілості і, як пухкощока дівиця, безроздільно повірив чарівному творцю з голлівудською пропискою — PJ-ю сучасного кіно, котрий знає, як завести будь-який зал і після оглушливо високих гонорарів, однак, мріє повернутися в малобюджетне кіно.

Cаша НЕЛЬСОН

Біографія Пітера Джексона — це просто якийсь комікс. Він народився на Геловін у Новій Зеландії, на краю світу, і, ледь навчившись відрізняти горщик від повноцінної вбиральні, а літеру P від літери J, майбутній є геній узявся за постановку. Таким чином років у вісім була готова його перша робота. Відтоді його плідності позаздрить навіть вулична кицька — по фільму на рік чи щось на кшталт того. Ще в школі Пітер підробляв рознощиком газет, а по закінченні школи залишився в редакції газети і, як годиться, став пописувати щось досить фундаментальне, аби називатися сценарієм. Свій великий дебют «Поганий смак» він робив чотири роки і коли нарешті шедевр був готовий, провінційні глядачі втратили сон — серед них жив монстр, здатний глузувати з розчавлених собачок і вивернутих навиворіт інопланетян. На інтернаціональних кінофестивалях Джексону пощастило більше. Публіка від реготу падала з крісел, гідно оцінивши пародію на всі zombie movies відразу — від «Сходу живих мерців» Джорджо Ромеро до «Будинку біля цвинтарної стіни» Лючіо Фульчі. Якщо переказати сюжет дуже коротко, то вийде історія про те, що якісь міжгалактичні негідники з нестерпно поганим смаком вирішили відкрити на Чумацькому Шляху серію забігайлівок типу Burger King і замість fast food подавати трохи перетравлених представників нашого людства. Але ті, хто стежить за небом, не дрімають, й інопланетних агресорів було знищено, всіх, до останнього монстра, причому не без участі режисера, який постійно бігав помиготіти в кадрі.

Це був дуже гарний старт, і за законами жанру після цього щасливий режисер мусив був намагатися даремно вичавлювати із себе натхнення ще років із п’ять, а потім безславно спитися в якійсь забігайлівці по дорозі в інші світи. Однак у Новій Зеландії таких слабаків не роблять, і другий фільм Пітера Джексона виявився ще цікавішим, ніж перший. Лялькова стрічка «Познайомтеся з Фіблами», у котрій пацюки, кролики та бегемоти стурбовані зйомками порнофільмів, викликала чергову бурю захвату у шанувальників абсурдного гумору та хорору.

Але візитною карткою Джексона став його третій фільм, виняткова «Жива мертвечина». Це дійсно один із найкривавіших хорор-фільмів останніх двадцяти років, але тільки на перший і до того ж недосвідчений погляд глядача зі слабкими нервами. Насправді ж увесь цей шабаш із різаниною і розмноженням зомбі не що інше, як комедія — влучна й смішна.

Після оглушливого успіху у вузькому колі цінителів Джексону захотілося масовості і вихід із тіні був неминучий. Його «Небесні створіння» звернули на себе прихильну увага голлівудських продюсерів (утім, мало хто з продюсерів здатний додивитися фільм до кінця, я упевнений), і Джексон з апломбом вийшов із малобюджетного кіно. Що було далі, знають усі! Я зажадав би пристойних дивідендів, якби був на місці тієї людини, котра мимоволі подарувала Пітеру Джексону під ялинку на Різдво книжку Толкієна. Зараз Пітер Джексон — це режисер, який одержав найвищий гонорар за всю історію Голлівуду (що вже казати про кінопровінцію)!.. Гонорар у 20 млн. дол. за римейк «Кінг Конга» — це… це просто..