De Phazz — джаз майбутньогоЇхня музика схожа на чорний шоколад — терпкий, солодкий… Їхня музика схожа на кохання — неквапливе, ніжне… 

De Phazz розшифровується приблизно як Destination Future Jazz, тобто місце призначення — джаз майбутнього. Стиль — суміш acid jazz, drum-n-bass, lounge, ambient… Цей список можна продовжувати довго, але якщо не напружуватися і не намагатися знайти якісь характерні елементи конкретного стилю в композиціях групи, то музику De Phazz можна охарактеризувати гранично просто — easy listening. Під De Phazz можна спокійно прибирати своє житло чи пити коктейлі в дорогому барі, мріяти про майбутнє або згадувати минуле і при цьому абсолютно не паритися. У цьому й полягає головна фішка цієї музики — попри їхнє глибоке звучання і не дуже прості тексти, слухаючи De Phazz, твої думки перебуватимуть у легкому серпанку повного релаксу та солодкого кайфу.

De Phazz почався з креативного і талановитого чолов’яги Піта Баумгартнера. Маючи за плечами чималий досвід у саунд-продюсингу, а також виробництві реклами й арт-проектів, знайшов порожню нішу в музиці легкого прослуховування і, не гаючи часу, заповнив її. З самісінького початку De Phazz працювали як певна творча лабораторія з відкритим доступом для всіх бажаючих. Вже з другого альбому Godsdog (1999) затвердився й основний кістяк групи — Пет Еплтон (вокал), Карл Фрієрсон (вокал), Отто Енгельгарт (тромбон) і, природно, Піт Баумгартнер (музичний продюсер і ідеолог). У створенні дебютної платівки Detunized Gravity (1997) брала участь ще одна чудова вокалістка — Барбара Лар, яка незабаром залишила групу й зайнялася сольною кар’єрою. Усього ж на рахунку De Phazz, окрім двох вищезгаданих, ще три студійні альбоми — Death By Chocolate (2001), Daily Lama (2002) і Natural Fake (2005). Їхню останню платівку деякі критики вважають невиправдано спрощеною і нарекли півкроком назад. Але насправді Natural Fake звучить більш джазово. І є підозра, що вже через альбом-два вони презентують нам той модернізований джаз майбутнього, адже саме цього вони прагнуть, виходячи з назви колективу. 

Києву пощастило вдруге почути виступ колективу, а журналу Flash! — провести кілька хвилин у вільній розмові з учасниками De Phazz.

— Привіт! Ваш останній альбом Natural Fake відмінно звучить. Чим ви надихалися, працюючи над ним?
Пет.
 — Самим життям!
Карл. — Так, ти маєш рацію. Було дуже важливо перенести відчуття, яке кожен із нас переживає в житті, на CD, а вже потім і на сцену. Тому ми відійшли убік від простого зведення якихось семплів і використали безліч живих інструментів і відповідно живе звучання при записуванні альбому. 

— Звідки ж настільки дивна назва — Natural Fake («Справжня фальшивка»)?
Карл. — О, ми довго обмірковували назву. Усі ходили й набридали одне одному: «Як же ми його назвемо? Як?» У цей час у нас була запланована дводенна фотосесія на природі для обкладинки альбому. Це був один із парків-заповідників у Німеччині. Справжня природна локація. Ми навмисно вибрали подібне місце. Цього разу в нашому новому альбомі була велика кількість живих, так би мовити природних звуків, і ми вирішили, що обкладинка диска також має відповідати змісту платівки. Коли ж зйомка завершилася, і фотограф показав нам результат, то в усіх склалося враження, що ми знімали в студії з дорогими і якісними декораціями, а не в ставку. І Отто вигукнув: «Це ж справжня підробка!» Все. Альбом було вирішено назвати саме так, адже кращого варіанта годі й придумати.

— І хто ж знайшов настільки природно-фальшиве місце?
Карл. — Це все Отто. Це він знайшов це місце. Ми з Пет підібрали ферму неподалік. Я хотів вести трактор. А от Пет хотіла фотографуватися зі свиньми. 
Пет. — Так, я хотіла бути в гарній вечірній сукні, а навколо щоб неодмінно було багато свиней! У нас непогано вийшли і ці фотографії, але знімки в ставку все ж були яскравішими.

— Яке ваше ставлення до сучасних груп, котрі грають з вами приблизно в одному стилі? Приміром, до Morcheeba?
Пет. — Я люблю цю групу. До речі, непогане порівняння — De Phazz і Morcheеba. Ти знаєш, а либонь наша музика дійсно трохи схожа на їхні записи. Це значно краще, ніж порівняння з Брітні Спірс чи Гвен Стефані. Хоча є абсолютно різна музика для різних людей. Так-так, нам дійсно симпатичні багато молодих груп, які роблять щось оригінальне в тому ж напрямі, що й ми. Та все ж Morcheeba — це інше.

— Ви — німецька група. Це якось абсолютно не клеїться до напрямку easy listening.
Карл. — Так! Багато людей, коли згадують про Німеччину, відразу роблять приблизно так: «Німеччина? Гітлер! У-у-у-у». 
Пет. — Ой, що ти таке верзеш? (Стривожено.)
Карл. — Але De Phazz — це не Гітлер. Ми не прив’язуємося до країни, в якій живемо, адже ми інтернаціональні. Наша музика — це елегантна, релаксуюча, стильна й жива музика. І байдуже, де ти слухаєш нас — це, по ідеї, має приносити тобі тільки позитивні емоції.

— Для вас музика — це відображення життя чи імітація життя?
Карл. — Життя таке багатогранне. І в світі відбувається стільки подій: хороших, поганих і навіть жахливих. Те, що ми робимо, схоже з гумором, точніше, з чорним гумором. Ні, ми ні в жодному разі не робимо це навмисно. У нас виходить це щиро і позитивно. Не знаю, наскільки наша музика є імітацією чи реальністю, але ми завжди хочемо робити наші композиції максимально живими.

— Але ви ж постійно використовуєте ледь не цілі фрагменти старих пісень і купу всіляких «примочок»…
Карл. — Так, ми використовуємо багато семплів із композицій 1940-х або 1950-х років. Так, ми також використовуємо і сучасні технології, і я не вважаю це неправильним. Адже навіть із допомогою різних примочок можна створювати щось справжнє й нинішнє. Вся сучасна музика схожа на один великий ремікс того, що вже колись було зроблено. Але головне — як підійти до цієї справи.

— Ваш улюблений трек із останньої платівки для виконання на концертах?
Пет. — Я навіть і не згадаю так відразу. У тебе немає із собою цього альбому випадково? (Сміється.)
Отто. — Мені подобається Keep It Simple. Просто ми на сцені її втрьох виконуємо і завжди це виходить дуже круто. Тобто коли ми всі на сцені, створюється певна особлива енергетика… 
Пет. — А я люблю Astrud Astronette. Це чудова пісенька. Вона не схожа на інші наші композиції, тому звучить дуже оригінально. (Пет починає співати, Карл підхоплює. У результаті — куплет живого виступу групи, який неможливо відтворити в друкованому вигляді.)

— Уявіть ситуацію: у вас є можливість залишити в історії музики лише п’ять своїх композицій? Що це буде?
Пет. — О, це складне питання. Мені здається, що це було б щось із останніх композицій, записаних нами. Так завжди — свіжі записи здаються трохи кращими за попередні. Кожна пісня для мене — дитина. Адже любиш усіх своїх дітей. 
Карл. — Ти знаєш, я навіть не хочу вникати в це питання, а то ми тут довго вирішувати й сперечатися будемо. Будь-яка композиція в історії музики не ідеальна. У музиці або є щось таке, що чіпляє, або цього просто немає. От ми увесь час і перебуваємо в пошуку цього своєрідного магніту. Це, як і в житті — усі шукають у ній смисл. Так і ми в музиці — шукаємо цей ідеал, цей гачок. 
Отто. — Насправді є дві платформи — студія і сцена. Це два абсолютно різні стани, і композиції на цих платформах звучать абсолютно по-різному. У студії ти маєш можливість щось приглушить чи навіть убити. Сцена — це справжнє й живе. Тут усе органічне й відкрите. Ви ж знаєте, що ми не пишемо тексти, ми музиканти. Ще й тому нам досить складно говорити про певні пісні. 
— Ваша музика неймовірно сексуальна. Ви це усвідомлюєте?
Пет.
 — Ні, ми не заморочуємося з цього приводу.
Карл. — Просто ми такі сексуальні від природи. (Заливається сміхом).
Пет. — (Сміється йому у відповідь.) Є групи й виконавці, котрі несуть у своїй музиці значно більше сексуальності, ніж ми. Для De Phazz — сексуальність не головне.
Карл. — Еге, звісно-звісно. (Черговий напад сміху. )
Пет. — Не заважай! Звісно, досить важливо бути сексуальним, але водночас необхідно бути насиченим, нести якусь ідею, своє бачення світу. Тобто все має бути в комплексі. Але це круто, якщо ви вважаєте нашу музику сексуальною.
Карл. — Так, наша музика — як справжній афродизіак. Це надсексуальна музика. Це все діє на вашу підсвідомість…
Пет. — (Сміх.) Ой, припини!
Карл. — О’кей. В Україні стільки вродливих дівчат, і мене це так захоплює і збуджує, що коли я виходжу на сцену, то віддаю частину своїх емоцій вам. Я не можу стримуватися, зрештою. Треба ж отримувати хоч якусь розрядку. Це не ви мене повинні запитувати про сексуальність музики De Phazz, це я вас мушу запитувати про сексуальність ваших співвітчизниць. Там, звідки я родом, жінка каже «…так, я така! І раджу тобі покохати мене такою, яка я є». У вас же дівчата підносять себе зовсім інакше. А загалом, не буває сексуальної музики — буває сексуальне виконання. 

— У ваших композиціях намішано дуже багато стилів і напрямів. Чи не могли б ви виділити якийсь основний стиль, який впливає на вас найбільше?
Пет. — Кожен із нас був музикантом ще задовго до De Phazz, і ми виконували абсолютно різну музику. Я, приміром, співала французький і німецький шансон. Зараз ми використовуємо елементи подібної музики. 
Карл. — Гадаю, все, навіть погане, що ми будь-коли слухали, вплинуло на нас. 

— Попри те, що ви популярні особи, ви, насамперед, звичайні люди. Чи не боїтеся раптової смерті?
Пет. — Іноді — так, як і кожна нормальна людина. У певні моменти життя здається настільки неймовірним і прекрасним. У цю мить тяжко думати, що вона рано чи пізно перерветься. Приміром, зараз я почуваюся просто ідеально, і так безглуздо буде піти з життя саме зараз. До того ж я точно не знаю, що буде там, що буде далі? У нас же взагалі мало віри залишилося нині, тож вірити доводиться тільки в саме життя. Коротше, мені складно думати про те, що я можу позбутися ось цього тіла. 
Отто. — Щоразу, коли сідаю в літак, я замислююся над цим питанням. Літаки — це просто жахливо. Я не боюся смерті як такої, але я боюся за те, що буде після цього з моєю родиною. 
Карл. — Іноді я кажу собі: «Карл, ти живеш настільки насиченим і класним життям, що можеш померти в будь-який момент. Ти щасливий, і життя прекрасне!» І це правда! Хоча, якщо чесно, то раніше дуже боявся смерті. 
Пет. — Це теж своєрідний гумор. Я народилася в Ліберії, де було стільки війн і смертей навколо. Я бачила смерть на власні очі. Тоді я зрозуміла: краще, що можна зробити в подібному випадку, — сміятися смерті прямо в обличчя!.. 

— Два імені, які вплинули на ваше рішення стати музикантами?
Пет. — Елла Фітцджеральд, ну ще Ширлі Бейсі — у дитинстві я дуже багато її записів переслухав.
Отто. — Чет Бейкер і Майлз Девіс. 
Карл. — Нат Кінг Коул — батько соулу. І ще Елджі Рок — сучасний мультивокаліст.

— Ви зараз закохані в когось?
Пет. — Так. Дуже сильно закохана.
Карл. — Ні, зараз ні.
Пет. — А ось Отто вже дуже давно просто по вуха в коханні. 
Отто. — Я одружений і цим усе сказано. (Сміються всі троє. ) Ні, ви неправильно зрозуміли. Навіть сьогодні, коли я їхав о 6-й ранку і на прощання обіймав свою дружину, мені не хотілося нікуди летіти. Навіть зараз я хочу перебувати саме там, а не тут. Зрозумійте, я люблю вас, люблю цього хлопця й дівчину, люблю виступати з ними на одній сцені, люблю свою справу. Але серцем я там.
Пет. — За ними так цікаво спостерігати. Вони немовби пара голубків. 

— Музика De Phazz це… Продовжте, будь ласка.
Карл. — Музика De Phazz — це не відсутність напруження. Щоразу, коли ви слухаєте De Phazz, то у вас є можливість забути все погане й подумати про приємне. Помріяти трохи й усвідомити те, що життя просто дивовижна й прекрасна штука.

Кость ХУДОВ
Фото: Андрій Резніченко