Схоже в музичній журналістиці настав час дівчаток. У кремових пишних сукенках із торочками, у кумедних штанцях і на височенних підборах, із зачісками та макіяжем, із мінімумом одягу — які тільки дівчатка-журналістки були на прес-конференції Zdob si Zdub із приводу київського, фінального концерту DJUICE-круїзу. Позаду — Дніпропетровськ, Кременчук, Черкаси та Запоріжжя, де «Здуби» зіграли навіть два концерти, потужний драйв, купа задоволеного народу і яскраві феєрверки. Треба сказати, хоч би де команда грала — всюди їх приймають на «ура». З часу нашої останньої зустрічі, ще на телебаченні, хвацький молодець Ягупов змінився: на інтерв’ю став значно спокійнішим, дорослішим чи що. А може, просто клопоту повна голова: концертів у Zdob si Zdub зараз, утім, як і завжди, більше, аніж репетицій. Часу за таких розкладів на стратегію не залишається, «Здуби» стали концертною командою, а от мені хочеться більшого. На «Євробаченні», на концертах-репетиціях, Ягупов виглядав ну просто красенем: за мінімуму одягу, з національним боді-артом на оголеному торсі і зі стрижкою в дусі Ентоні Кіддіса з RHCP. Результат, як-то кажуть, у наявності. Але передусім — про українських панянок, хоч і трохи зніяковіло:
— Україна для мене завжди було дуже жаданою, молодою, плодючою, чи що. Завжди, коли дізнаєшся, що в Києві концерт — піднімається настрій. А з приводу українських дівчат наш менеджер каже так: «Україна — це генофонд» (регоче).
— Твій образ на «Євробаченні» — це ж не випадково? Ви навіть знайомі з RHCP, грали на одній сцені.
— Ну, знаєш, грати разом — це ще нічого не означає, тож із Кіддісом ми незнайомі. А після «Євробачення» мене ще порівнювали з молодим Іггі Попом. З приводу зачіски і всього зовнішнього — ми зазвичай самі вдягаємося, ніяких костюмів немає, просто цікавий молодіжний одяг, а от зачіски — це справа рук київської команди мейк-апу, супер, вони нас надихали. А дівчинка, котра робила мені боді-арт, виявилася дуже відомим стилістом із купою дипломів, причому абсолютно без пафосу. А RHCP близькі нам за духом. У кожної творчої людини бувають періоди, коли вона робить копії. На це накладається власний досвід, техніка і виходить щось своє. Схоже — виходить, надихалися. Років десять тому, коли тільки починали, взагалі копіювали всю альтернативну американську естраду, MTV цілими ночами дивилися. Тоді було несвідоме бажання заявити про себе і самоутвердитися, а зараз уже на самих себе хочеться бути схожими. 
— На репетиціях ти виблискував боді-артом і мінімумом одягу, а чому на трансляції фіналу був у, що називається, «сорочці під горло»?
— З костюмами там постійно виходили якісь накладки: ми зіграли кілька репетицій у такій… пов’язці на стегнах, але формат конкурсу не дозволив виступити навіть без сорочки. Тому весь боді-арт на фіналі був під одягом. 
— Треба сказати, ти у відмінній фізичній формі, займаєшся спортом чи, може, до залу ходиш?
— Та ні, не ходжу нікуди. Хоча знаєш, у мене є абонемент у дорогий спорт-клуб, але ходити туди — не ходжу.
— Може, тобі щось екстремальніше подавай? У вас сьогодні концерт у Гідропарку, а там найекстремальніше — банджі-джампінг, не будете стрибати?
— Та ні, я не екстремал. 
— А виступ на «Євробаченні» для такої нестандартної як для цього конкурсу групи — хіба не екстрім?
— Для мене в цьому був важливий перформанс, хотілося спробувати щось нове. 
— Після гучного європейського конкурсу напевно всі цікавляться, як змінилося ваше життя. Відкрилися нові обрії? Концертів у вас зараз багато, щойно відіграли на кількох європейських фестивалях, зараз у турі по Україні з DJUICE-круїзом.
— Влітку у нас завжди багато гастролей і фестивалів, в основному європейських оупен-ейрів, ми щойно повернулися, грали в Словаччині та Чехії, тож концертів багато, як і раніше. До кінця літа наш концертний графік прописаний уже давно і дуже щільно, і змін поки ніяких немає. От у бабусі Буніки, нашої героїні, життя дуже змінилося. Вона вже відіграла з нами кілька концертів, дізналася, що таке безсонні ночі і довгі дороги-переїзди, зате у себе в селі стала відомою особистістю. Після «Євробачення» в її рідному селі нам улаштували прийом у такому класичному, схоже, ще повоєнному будинку культури. Ми зіграли там концерт, причому анплагт — не було навіть барабанів. Буває, що люди від слави втомлюються і хочуть тиші та спокою, а бабуся поки дуже задоволена, у неї все органічно і правильно виходить.
— Ви знайшли її в одному з молдавських сіл? Звідки взагалі ця ідея з бабусею-драмером?
— У нас друзі на півдні Молдавії, ми зіграли там кілька концертів, а це гарнющі мальовничі місця на кордоні з Румунією. Там гори гарні і дуже доброзичливі люди. Ми дізналися, що в тих місцях є майстер, який робить народні інструменти — тоби — від цього і назва наша, роззнайомилися із ним, а там уся сім’я грає на барабанах: і діти, і внуки, і бабуся. І ось вона-то нас і підкорила. Ідея з бабусею крутилася близько року, а перед «Євробаченням», про котре дізналися пізно, і спеціальної пісні у нас не було, на ідею музичну, котра була у Міхая, ми вирішили накласти цю історію. Було навіть дві кандидатури. Взагалі, це ж друга дружина Тудоріке, того самого майстра, перша не «в’їжджала» в рок-н-рол, а ця от стала зіркою.
— З таким життям на колесах, як у тебе, напевно, складно щоразу на новому місці створювати собі затишне містечко. А що тобі для цього потрібно? 
— Мені для гармонії потрібен простір, у який ніхто не втручається. Ще — будинок свій, час для творчості, а не так, щоб у житті була тільки робота. Ну, а головне — щоб кохання було! Зараз от хочеться трохи призупинити бурхливу концертну діяльність і взятися за репетиції. А ще хочу вдома опалення встановити гарне, вже три роки мерзну.
— Ти що, розжився власним будинком?
— Купив дві кімнати в приватному будинку, гарний такий будиночок, на землі.
— Ой, тільки не кажи, що й город там є!
— Та ні, городу немає, підвал і сарай тільки, і тварин домашніх теж немає. Збираюся купити бочку для вина, але часу для всього цього не вистачає. У нас там багато господарів — даних хазяїв. Будинок на землі — це ж догляд, потрібно стіни білити, мурах зживати, а я вдома днів зо два — і знову поїхав.
— А чим займаєшся, коли вдома?
— Розслаблююся. Коли багато концертів, усі враження, емоції, люди складаються в таку скриню, і потім потрібно розслабитися і діставати все це звідти. 
— А які враження від зйомок у «Нічному дозорі-2»?
— Цікаво було подивитися, як знімають кіно зараз, це вже такий американський підхід до зйомок, там було близько двадцяти камер і все знімали live-ом. Ми брали участь у сцені «Нечиста сила на дні народження в хлопчика Гоші», там було багато музикантів, на сцені виступили практично всі, кого я знаю: Шнур, Агузарова, Троїцький був, абсолютно вся тусовка. Було таке відчуття, що на якійсь вечірці зіграли. Але не факт, що ми потрапимо у фільм, знімали ж по максимуму, якщо наша музика підійде — будемо у фільмі, тут як карта ляже. 
— Років десять тому ви починали з панку, а зараз від фольклору — ані на крок. Шукаєте по селах інструменти народні, бабусь до виступів підключаєте. А як узагалі цей перехід стався — від панку до фольклору?
— Так, починали ми з гучної такої, несвідомої музики, і що цікаво — людям подобалося. Це в природі людини, напевно, — якщо ти репетуєш і поводишся на сцені агресивно — це подобається. У цьому було щось тваринно-природне, але є значно приємніше музика. Американську музику потрібно грати там, звідки вона родом. Взагалі, етно — це давня тенденція, люди дедалі більше втомлюються від велетенської кількості стилів у музиці, а все ж ходить по колу, і такий come back, фольклор — на хвилі. Будь-який дідусь із балалайкою пройме всіх. Народу ж хочеться натурального, справжнього: емоцій, харчування, музики. 
— А хочеться зараз якоїсь концепції?
— Так, але не хочеться штучного вибудовування, хочеться, щоб це саме просочилося. Хотілося б підняти свій рівень, потрібен потужний технічний бік. Іноді ж буває: група собою нічого не представляє, і матеріал у неї вторинний-третинний, а запаковані так, що просто дивуєшся, повне екіпірування. А є дуже хороші команди, живі.
— Як гадаєш, ви вже записали свій головний хіт?
— Ну, от свою кращу платівку ще точно не записали, навіть не наблизилися до неї. Років десять тому нас підхопила така концертна хвиля, що ми не встигли підійти до процесу написання, та й узагалі до філософії, усвідомлено. Ми стали концертною групою, а концертів занадто багато. А усвідомлена робота, вона ж більш цікава і якісна, ми до неї підбираємося. Не хотілося б стати групою, котра механічно грає концерти, тут потрібно знаходити компроміси.
— А «зі свого», що улюблене у тебе?
— Складно ось так сказати. Мабуть, ліричні, у нас є пара. Але в принципі від своїх пісень утомлюєшся. 
— А якої тоді музики хочеться? 
— Та всякого різного: і джазу, і попу, і фолку, і блюзу, і важкого чогось. Іноді люблю послухати тишу.
— А сам не пробував щось писати?
— Я ж співаю не своєю рідною мовою, корені у мене з Росії, із Молдавії теж є, але далекі. А не на рідній мові писати дуже складно. 
— А є у вас якісь ритуали в групі або традиції, може, прикмети які?
— Останнім часом часто змінюємо пісні прямо перед концертом, дивимося за настроєм залу. А якщо у нас перед концертом гарний настрій — отже, концерт буде невдалим. А коли всі нервові й утомлені — завжди все супер проходить.
— У Києві ви граєте дуже часто, а є тут якісь секретні місця улюблені?
— Та ми насправді рідко приїжджаємо, тому місто знаємо мало. 
— А хіба немає тут друзів, до яких можна було б приїхати не на концерт, а так, відвідати?
— Та ні, таких друзів тут немає. Знаєш, коли роззнайомишся з кимось і потрібно їхати геть… Хочеться друга мати поруч, тож я взагалі ні з ким не знайомлюся, сам по собі, так краще. Хіба що той, хто вдома у мене буває, може бути другом. 
— За десять років ви об’їздили з концертами всі можливі фестивалі та заходи, а де найприємніше виступати?
— Ну от ідея концертів по придніпровських містах України, на відкритому повітрі, мене надихнула, ми дуже любимо природу. Але в такій справі дуже важливими є гарна організація і, головне, гарний звук. Цими концертами я задоволений.
— Ви грали на одній сцені з Red Hot Chili Peppers, Guano Apes, на Сігеті — із Apollo 440, Bloodhound Gang, Oasis, всіх і не перелічити. Як ти кажеш, грати на одній сцені — це ще нічого не означає, але кілька років тому ви грали разом з Еміром Кустуріцею та його The No Smoking Orchestra, що значив для вас цей виступ? Кажуть, його «Андеграунд» колись був вашою настільною касетою?
— Гадаю, фільми Кустуріци подобаються багатьом. А концерт… Ну що сказати, Кустуріца грає для себе, у свій кайф. Московська тусовка, до речі, від цієї музики була не особливому захваті, казали, що Брюс Вілліс грає краще (регоче).
— Схоже, що зоряна хвороба ні у тебе, ні в інших музикантів за цей час не проявилася, а з’явилися якісь інші атрибути популярності? Скажімо, дорогі машини чи ще що?
— О, у нас у групі зараз бум дорогих машин, а я от купив собі скутер. Коли в Кишиневі на світлофорі зі мною поруч джип якийсь зупиняється, буває, опускається віконце і звідти радять щось серйозніше собі завести, а мені це не потрібно. Взагалі, як-то кажуть, підкладка товстого гаманця зшита зі сліз.

* * *

У тур по придніпровських містах Рома захопив із собою дві книги — «100 років самоти Маркеса» й англійську граматику, із якими між концертами і провалявся, загоряючи, на палубі. У вживанні алкоголю помічений не був, та й сигарети в його руках теж ніхто не бачив. Говорив про буддизм і вчив потихеньку англійську, а ввечері супердрайвові концерти — так і минув тиждень. Драйву у головного «Здуба» все ще предосить, і що приємно — енергія ця не рок-н-рольна, із протестом чи руйнівним початком. Попри дощ, який припинився саме перед концертом, у Києві фінал DJUICE-круїзу видався на славу, а після первісного «здобшіздубівського» драйву з’явився і хедлайнер концерту «Мумій Троль». Лагутенко прибув в оточенні охоронців і всюдисущих дівчаток зі свого фан-клубу, загадково, як він це вміє, пронявкав кілька пісень із нового альбому, підзарядив старими речами і пішов без виходу на біс. А на закуску — феєрверк, який відбивався у важкому після дощу Дніпрі.
P.S. Восени «Здуби» засядуть за нову, як каже Рома, збірку пісень, яка-має вийти до зими. А кліп на «Буніка бате доба» уже на підході, знімали в червні. Тож погрітися у своїх двох кімнатах Ягупову навряд чи вдасться, і, гадаю, він цьому навіть радий — гріти боки ще не час.

Аліна КЛИМЕНКО
Фото: Іван ЧЕРНІЧКІН, Дмитро КОМАРОВ
Фотографії надано компанією MOON RECORDS