Наприкінці минулого вже 2004 року в Києві пройшов фестиваль треш-кіно. Це культове віяння західного жанрового кінематографу не могло пройти повз наше модне видання. 

А ви, якщо й не подивилися апетитного трешу, то хоч почитайте й тоді зможете підтримати тему в будь-якій модній тусовці. Тим більше що любов до трешу лише починає повільно, але упевнено проникати в серця українських глядачів.

Яскраві ганчірки зі смітника
Вміст сміттєвих баків, покидьки, непотріб — все це позначається ємним англійським словом trash. Але американський режисер Ллойд Кауфман зовсім не кокетував і не вибачався, коли назвав так кінопродукцію власного виробництва. Більше того, тепер він пишається тим, що фільми, зняті на створеній ним муві-фабриці «Трома ентетеймент», — це справжній «відстій», котрим, однак, насолоджується вся просунута світова арт-публіка.

Хоча офіційна кінокритика, котра висуває претендентів на «Оскар», вдає, що трешу не існує, мастодонти режисури — Квентін Тарантіно, Педро Альмадовар, Трей Паркер (батько мультсеріалу «Південний парк») аплодують «Тромі» і знімають головні убори, оголюючи перед Кауфманом лисини й кучері. А Пітер Джексон — творець «Володарів каблучок» — і зовсім заявляє, що навчався режисерської майстерності на фільмах Кауфмана.

Складові повного відстою 
Що потрібно для приготування справжнього, відірваного трешу? По-перше, мінімальний бюджет, бажано не більше 200 тис. доларів, і як наслідок — найдешевші, так-сяк розмальовані декорації та реквізит із блошиних ринків. По-друге, актори — генії самодіяльності й безкорисливі ентузіасти, готові задля мистецтва і щоб просто потусуватися в кадрі, перевтілюватися в улюблених треш-героїв — кровожерливих маніяків, німфоманок-стриптизерок, нацистів-серфінгістов і співаючих канібалів. Варто згадати, що кар’єра Мадонни, Кевіна Костнера та Біллі Боба Торнтона починалася зі зйомок у подібних фільмах. Причому тепер зірки чомусь соромляться своїх перших кроків. Особливо пече раків Медді, певне, забувши, як ридала після провалу на кастінгу в «Перший секс» — прототип нинішніх «Американських пирогів». По-третє, потрібен сюжет, найкраще — схожий на маячню, опис якого легко поміщається в одному абзаці. Наприклад, фільм «Токсичний месник-4» починається захопленням підлітків-даунів немовлятами-терористами. Головному герою вдається врятувати лише двох бовдурів. Під завісу, у результаті загадкового вибуху, у кожного жителя з’являється злісний двійник, а у Токсі — суперник для чергової серії. 

Назви треш-фільмів — далеко не останній штрих у їхньому виробництві. Вони налаштовують глядачів на потрібний для перегляду лад — «Кровоссучі потвори», «Незабутнє шоу катувань», «Скажені санітарки знаходять екстаз», «Байкерки в місті зомбі» — дуже, до речі, захоплюючий фільм про мотоциклетних дівиць, котрі випадково завернули в містечко, де гробокопач усіх зданих йому небіжчиків змушує ходити і злостивити.

Для створення ефекту смітника необхідний удаваний цілковитий несмак костюмерів, гримерів, звукорежисерів і декораторів. Тільки обов’язково удаваний, бо головними вимогами до творців треш-фільмів є загострене почуття гумору і сильна відраза до всієї масової кінопродукції, особливо — виробленої в Голлівуді.

Поганий смак — теж мистецтво
Якщо ви не знайомі з трешем на власні очі, переконайтеся, що ви його правильно розумієте. Визначення «відстій» і «сміття» навмисно умовні в цьому разі. Треш — це мистецтво на грані фолу. Якщо ви можете похвалитися наявністю в крові здорових клітин самоіронії, то треш врятує вас від несмаку й апатії. Треш навчить вас відокремлювати псевдомистецтво від істинних шедеврів. У ньому все доведено до абсолютної, а тому абсурдної форми, — це таке яскраве і манливе «погано», що краще бути не може, і саме тому треш так нестримно чарівний. 

Жанр ділиться на дві категорії — треш істинний і треш естетський. Перший різновид відстійних фільмів з’явився практично відразу після показу братами Люм’єр прибуття поїзда і розвивався у вигляді численних кустарних стрічок про вампірів і нещасливе кохання. Потім з’явилися нескінченні ідіотські комедії з погано поставленими бійками, напівпорнографічні мелодрами і, звісно ж, фантастичні треш-фільми жахів, неперевершеним королем яких залишається Ед Вуд, визнаний найгіршим режисером усіх часів і народів. Живий істинний треш і понині — як приклад можна згадати пострадянські комедії з гучними назвами на кшталт «Нареченого з Майямі» чи «Мільйона в шлюбному кошику». При виготовленні подібних шедеврів творці враховували всі вищенаведені постулати трешу, крім головного — режисери працюють самозабутньо, без тіні знущання чи сумніву в тому, що займаються істинною творчістю. Режисери, інфіковані вірусом трешу (а він заразний, повірте!) блискуче втілюють на екрані те, що смішно тому що абсурдно. Ці філігранно виконані й надривно іронічні стрічки з навмисно ідіотськими сценаріями і повною відсутністю цензури — це виклик махровому і так часто лицемірному Голлівуду. Треш-стрічки — це вінець гіперболи як художнього прийому і як погляду на світ у цілому. Треш — це своєрідний самоконтроль, це щеплення проти пуританства, це свобода і розкутість у кайф собі та світу!

Естетський різновид жанру народився пізніше, 1974 року, коли два студенти — нинішній флагман трешу Ллойд Кауфман і «відірваний хлопець» Майк Герц — організували свою студію. Створюючи навіжені стрічки, котрі порскають червоною, мов кремлівські зірки, кров’ю і переповнені сексуальними сценами, режисери поставили своїм основним завданням кидати виклик Голлівуду і створювати пародії на «глянсову» причесану продукцію. 

Вирішено було не ставити перед собою жодних обмежень, окрім матеріальних. Будь-яка маячня, котра спадала на думку під час зйомок, відразу йшла у справу. Так народилися «Тромео та Джульєтта» — найбільш авангардна й «чорнушна» за всю історію кінематографії версія шекспірівського сюжету, де Монтеккі й Капулетті — порнографи-конкуренти, а головні герої — брат і сестра. «Монстр із шафи» — веселий фільм про маніяка, котрий чатує на жертв у гардеробах. За книгою Кауфмана було знято «Безмежний терор» — містичні жахи з переслідуванням і убивством, така собі «Відьма з Блер» по-тромівськи. Але справжня слава до «Троми» прийшла 1985-го, коли Кауфман, усупереч прочитаній статті під назвою «Кінематограф жахів мертвий», вирішив довести зворотне і створив «Токсичного месника», котрий став справжнім символом треш-культури.

Сміття для тих, хто врубається
«Канібал! Мюзикл» зняв на студії Кауфмана Трей Паркер, майбутній герой не диснеївської анімації, кумир маргіналів, який створив мультсеріал «Південний парк». Фільм побудовано на основі реальних подій, що відбулися 1874 року в горах на півдні Колорадо, і знущально з високопробним гумором, із піснями і танцями розповідає про групу золотошукачів, які були відрізані від світу сніжною лавиною і від голоду творили шокуючі речі. Фільм, попри історію, від котрої стигне кров, дуже милий і кумедний, особливо радують епізоди, де звучать музичні партії. У Америці треш-мюзикл із бюджетом у 125 тис. дол., за повної відсутності реклами, розійшовся накладом у 50 тис. копій. Але така «популяризація» для незалежної кіностудії «Трома ентетеймент» — виняток із правил. В основному кількість випущених копій рідко заходить за… двадцять. Але кожну з них прокатують у тисячах кінотеатрів великих міст по обидва боки Атлантичного океану. Найбільш охоче на треш ходять молоді люди, студенти та неформали, яких не заманиш на розрекламований ширвжиток із клонованими зірками. «Голлівуд — це розжоване дитяче харчування, а Трома — їжа для тих, кому хочеться чогось гостренького, із перчиком. Наприклад, піци «Табаско» — так позначає свою глядацьку аудиторію Ллойд Кауфман і ображається, коли кажуть про те, що він не шанує публіку. — Я вірю, що всім людям необхідно творити і тому не змушую нікого болісно опановувати великий і глибокий режисерський задум. Навпаки, створюючи ідіотську нереальну атмосферу, пускаючи фонтани крові і спаровуючи героїв, я натякаю глядачам, щоб ті не шукали тут ніякої філософії. Тобто надаю можливість для творчості і даю простір їхній фантазії».

Паша СЕМЕНОВА