Якийсь час тому, приблизно 200 тисяч років до нашої ери, у період палеоліту — тоді, коли у майбутньої Людини вперше з’явився вільний час, з’явилося й те, що послужило початком створення Музики.

Звісно, тоді, коли людина, яка готувала на вогні їжу, намагалася себе чимось зайняти, а точніше відволікти, вдаючись до постукування (ритм) і підвивання (мелодія).

Відтоді минуло дуже багато років. І сьогодні, у період, котрий будь-яка технологічна людина могла б із чистим сумлінням назвати «інформаційно залежним», починати говорити про те, що таке музика, дуже складно і десь невдячно. Як мінімум із кількох причин. Першою я бачу нездатність окремо взятої людини розкрити суть музики через дуже велику індивідуальність, а також відмінності у сприйнятті та відчутті. Як другу причину маю підставу припускати, що коли знадобиться «розкрити тему» повністю, то доведеться витратити величезну кількість часу: ніякі музичні школи й консерваторії, помножені на електро-техно-ідеї, тему так і не розкриють. Навіть протягом кількох поколінь. Бо це вже переходить у розряд історії. Словом, суцільні фантазії і майже нічого суттєвого.

Явищем же суттєвим у музиці стали горезвісні «інформаційні технології». Саме вони дали можливість людині мати практично моментальний доступ до величезної кількості інформації, у нашому разі — музики.

Поява Інтернету прямо-таки приголомшливим чином прискорила глобалізацію техноідеї, а саме — отримання музики в лічені хвилини з будь-якої точки земної кулі.

Трохи відволікшись, ми згадаємо, що переважна кількість сучасної музики дуже залежно інтегрована з комерцією та бізнесом. Воно й зрозуміло — щоб створити і записати хоч трохи якісну композицію, необхідні час і гроші.

Мейджори
Цим дуже неслов’янським словом іменують монстрів і медіа-магнатів сучасної рекордингової індустрії. Назви цих компаній, гадаю, знають усі. Це — Universal Music, Sony Music, BMG, EMI та інші.

Цілком природно, що компанії, котрі вкладають величезні кошти в music makers, а також у розвиток бізнесу, у жодному разі не будуть пасивно спостерігати за тим, як їхні готові до продажу дітища вільно розповсюджуватимуться завдяки великій силі Інтернету. Спадщиною цього протистояння є гучна боротьба з піратством.

Однак кількість музики в Мережі не тільки не зменшується, а навпаки — стрімко збільшується. Зрозуміла річ: особливості Мережі накопичувати інформацію і так уже використовують практично скрізь.

Якими ж шляхами музика потрапляє в Мережу?

Пірати
Це страшне слово відоме дуже давно. У нашому матеріалі ми розглянемо види музичних піратів, а також їхні технології розповсюдження та зберігання музики в Мережі.

Отже, перша група піратів, з допомогою яких музика стає доступною в Інтернеті. Це так звані «ріпери-релізери» — тобто ті, хто оцифровує музику в mp3 й інші формати і викладають (релізять) їх на піратські сайти.

Тут я зроблю невеличкий відступ, аби пояснити, як влаштована система передачі музичних релізів у Мережі. У світовому Інтернеті існує кілька мегасерверів, як правило регіональної приналежності. Тобто кілька серверів в Азії, кілька в Америці і кілька в Європі. Про Африку мені, на жаль, нічого не відомо. Ці сервери мають приголомшливі за обсягом системи зберігання інформації, котрі сягають двох-трьох терабайтів (в одному терабайті — тисяча гігабайтів!), а також розміщаються, як правило, на транснаціональних бекбонах — найпотужніших багатобітових інтернет-каналах.

Існують також сервери трохи менші — так звані group-сервери.
Найпотужніші групи піратів (такі як RNS, EGO, APC і інші) сягають тисячі чоловік. Групи діляться на кілька напрямів: це ті ж «ріпери-релізери», couriers — люди, котрі займаються передачею та «дзеркалюванням» музики між великими серверами, і site-op-и — люди, котрі адмініструють і, так би мовити, «тримають» сервери. 

«Ріпери-релізери», у свою чергу, мають свою внутрішню ієрархію.

Одними із найбільш бажаних у будь-якій групі є саунд-інженери, котрі працюють на студіях і лейблах. Другі — люди, котрі мають доступи до так званих Store — музичних складів. Тому не варто особливо дивуватися, якщо до вас у руки потрапить альбом, скажімо, Britney Spears чи Chemical Brothers, офіційний реліз якого через місяць чи два. Як правило, коли офіційна дата релізу пізніша, аніж через місяць, можна бути упевненим, що альбом украли прямо зі студії. Якщо ж до місяця, то, швидше за все, матрицю поцупили на заводі, котрий друкує альбом, чи вже зі складу. Після звукоінженерів і працівників складів і заводів йдуть меломани. Це люди, котрі купують у день продажу альбоми улюблених чи відомих артистів і в найкоротші строки викладають їх на сервери своєї піратської групи. 

«Кур’єри» — люди, котрі мають у вільному доступі надшвидкісні інтернет-канали. Як правило, американці або громадяни, котрі працюють на інтернет-провайдерах, як я вже писав, займаються тим, що відстежують за допомогою спеціальних програм-роботів надходження нових релізів, закачуваних ріперами, і, у свою чергу, закачують їх на великі музичні піратські сховища. У цьому є чимала частка азарту, і нерідко в Мережі з’являється кілька однакових альбомів, «зарелізених» різними групами, котрі відрізняються за датою буквально хвилинами. Адже щоб щось скачати з мегасервера, треба мати певний позитивний баланс, інакше кажучи — кредит. Зроблено це з простої причини — інакше ці сервери обслуговували б тільки тих, хто качає на халяву і нову музику знайти там було б дуже проблематично. Загалом, технологія така: аби щось викачати, необхідно попередньо закачати. Надісланий реліз перевіряється сервером на предмет «чи немає вже такого» і, якщо все гаразд, зараховується цей самий кредит. Щоб кредит був зарахований, необхідно бути першим — інакше кажучи, «залити» альбом, вініл чи сингл раніше від усіх. Інакше його вважатимуть Dupe, тобто дублікатом.

Описати роботу site-op-ів можна практично одним реченням.

Це, як правило, системні адміністратори, котрі, знову ж таки, мають досить швидкі канали та великі масиви для зберігання інформації. До функцій site-op-ів входить настроювання серверів, спостерігання за безпекою, а також створення і контроль акаунтів — облікових записів користувачів серверу, за допомогою яких вони отримують доступ до викачування та закачування музики.

Безпека — одна з головних ланок усієї структури і їй приділяється максимум уваги. Так, якщо навіть «зловмисник» якимось чином отримав логін і пароль, отримати доступ до серверу він все одно не зможе, оскільки застосовується метод IP-mask — тобто людина може зайти на сервер лише з певної точки і нізвідки більше.

Описане вище — це головна ієрархічна структура масового потрапляння музики в Мережу. Так, на найбільших серверах з’являється на добу від 200 до 700 релізів (!) — синглів, альбомів, максі-синглів, вінілів, live-сетів та ін.

Існують також аматорські структури. Тут можна згадати старий добрий IRC (Internet Relay Chat), а також інші сервіси, за допомогою яких можна отримати доступ до величезної кількості музики.

З відомих причин публікувати тут адреси і паролі я не стану.

Спробую підбити підсумки. Більшість музики потрапляє в Мережу саме описаними вище шляхами. Вже далі все це розповсюджується з допомогою P2P-мереж типу Napster, E-Donkey та інших, а також з допомогою IRC (Internet Relay Chat). Крім цього, залишається певна частка promo-музики, котру викладають у мережу власне музиканти. 
Безсумнівно, піратство — це погано. Музиканти, продюсери і сила-силенна інших, причетних до створення музики професій, витрачають масу сил, таланту, часу і коштів, щоб створювати такі любимі нами музичні хіти. Пірати ж намагаються перекреслити всю їхню працю. Однак не варто забувати, що вони все це роблять безкоштовно, намагаючись своєрідно популяризувати музику, на одному ентузіазмі й азарті, і практично в кожному своєму релізі залишають повідомлення, суть якого полягає ось у чому: «Товаришу, ти послухав цей альбом? Тобі сподобалося? То підтримай артиста — біжи й купуй чесну копію в музичний шоп!»

/forever
Фото: FOTObank